Постанова Вищого адміністративного суду України від 10. 01. 12 р. № К/9991/81953/11
Колегія суддів ВАСУ даним рішенням задовольнила позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Б» (далі - позивач, ТОВ «Б») до ДПІ (далі - відповідач,
контролюючий орган) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, контролюючим органом була проведена позапланова виїзна перевірка ТОВ «Б» з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинах з ТОВ «Т» за період із січня 2008 р. по грудень 2008 р., за результатами якої складено акт перевірки та виявлено порушення позивачем пп. 5. 1, пп. 5. 3. 9 п. 5. 3 і пп. 5. 2. 1 п. 5. 2 ст. 5 Закону України від 28. 12. 94 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі - Закон про прибуток), внаслідок чого занижено податок на прибуток, і пп. 7. 4. 5 п. 7. 4 ст. 7 Закону України від 03. 04. 97 р. № 2168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі - Закон про ПДВ), що призвело до заниження ПДВ.
За результатами даної перевірки та процедури адміністративного оскарження ДПІ прийняла спірні податкові повідомлення-рішення, якими позивачу визначені податкові зобов'язання з податку на прибуток та з ПДВ.
Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ «Б», виходили з того, що ТОВ «Т» не мало можливості здійснювати господарські операції в силу відсутності необхідного обсягу виробничих активів і трудових ресурсів, а Особа 1 обов'язки директора зазначеного товариства не виконувало і документи фінансово-господарської звітності не підписувала, що, на думку судів першої та апеляційної інстанцій, свідчить про відсутність реального здійснення позивачем договірних відносин із зазначеним контрагентом, а, отже, і про відсутність підстав для віднесення позивачем до податкового кредиту сум, зазначених у податкових накладних , виданих ТОВ «Т», як таких, що видані невстановленими особами від імені даного суспільства, і віднесення відповідних сум до валових витрат підприємства.
Однак з вищевикладеним думкою судів попередніх інстанцій ВАСУ погодиться не може, беручи до уваги такі норми законодавства.
Під господарською діяльністю у ГКУ (ст. 3) розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову вираз.
Згідно з приписами п. 1. 32 ст. 1 Закону про прибуток господарська діяльність - це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації даної діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.
Отже, в числі обов'язкових ознак господарської діяльності згідно з вищенаведеними нормами: здійснення її суб'єктами господарювання у сфері суспільного виробництва; спрямованість на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг; результати цієї діяльності (продукція, роботи або послуги), які мають вартісний характер і цінове вираження.
У відповідності з положеннями п. 5. 1 і пп. 5. 2. 1 п. 5. 2 ст. 5 Закону про прибуток валовими витратами виробництва та обігу є сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності .
Підпунктом 7. 4. 1 п. 7. 4 ст. 7 Закону про ПДВ (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги) та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 6. 1 ст. 6 і ст. 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів ( основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та / або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку .
Згідно вимог пп. 7. 4. 5 п. 7. 4 ст. 7 зазначеного Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп. 7. 2. 6 цього пункту).
ВАСУ зазначив: як вбачається з матеріалів справи, позивач на підтвердження обгрунтованості віднесення до складу податкового кредиту сум ПДВ у періоді, що перевіряється представив податкові накладні, які не мали ніяких недоліків, і порядок заповнення яких відповідав встановленому чинним законодавством.
Суми ПДВ по цих податковим накладним включені ТОВ «Б» до податкового кредиту відповідних періодів і відповідають даним податкових декларацій з ПДВ. Оплата за надані послуги здійснена згідно з актами виконаних робіт ТОВ «Т» в повному обсязі. Заборгованість поданням бухгалтерського обліку ТОВ «Б» за розрахунками з ТОВ «Т» не значиться. Надалі роботи, виконані ТОВ «Т» для позивача, були останніми включені в акти виконаних робіт ТОВ «Б» і передані контрагентам-замовникам таких робіт.
З аналізу первинних документів випливає, що угоди між позивачем та ТОВ «Т» були реально виконані сторонами, що зокрема подтвердается договорами підряду, актами виконаних робіт, довідками вартості, платіжними дорученнями, банківськими виписками і т. п.
За наведених обставин, на думку ВАСУ, заслуговують на увагу доводи позивача про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували пп. 7. 4. 5 п. 7. 4 ст. 7 Закону про ПДВ і не спростували його доводи про те, що на час здійснення господарських операцій (за якими податкова інспекція не визнала обгрунтованим віднесення позивачем до податкового кредиту сум ПДВ) контрагент позивача був включений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а також мав свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ. Отже, покупець не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцем, ні за можливу недостовірність відомостей про нього, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.
Статтею 18 Закону України від 15. 05. 03 р. № 755-ІV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» встановлено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою , поки в них не внесено відповідних змін.
Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. З матеріалів справи вбачається, що саме такими відомостями керувався позивач в процесі договірних відносин з ТОВ «Т».
До того ж, як обгрунтовано зазначив позивач у касаційній скарзі, чинне законодавство не зобов'язує і не наділяє юридичні особи правом перевіряти відповідність законодавству і достовірність установчих документів, свідоцтв своїх контрагентів за угодами та достовірність їх підписів. Позивач як платник податків діяв в рамках чинного законодавства, не обізнаний про умисел контрагента і не відповідає за його звітність. При цьому судами безпідставно не прийняті до відома доводи позивача про те, що він не має права витребувати в контрагента документи з метою доведення, ким саме виконувалися прийняті ним роботи, або перевіряти кількість працюючих осіб контрагента, а, отже, і щодо відсутності в діях позивача порушень норм чинного податкового законодавства з вищенаведеним підставам.
У пункті 1. 3 ст. 1 Закону про ПДВ платника податку визначено як особу, яка за цим законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.
Згідно з нормами п. 10. 2 ст. 10 того ж закону платники податку, визначені у пп. «А», «в», «г», «д» п. 10. 1 цієї статті, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту і своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону.
З усього вищевикладеного випливає, що сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі внаслідок ухилення від сплати) в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та віднесення відповідних сум до валових витрат підприємства.
Таким чином, ВАСУ прийняв рішення задовольнити позовні вимоги ТОВ «Б» в повному обсязі.
За матеріалами: www.advocat-cons.info
Немає коментарів:
Дописати коментар